повернути на північ

см. повертати

1) oddać

2) zwrócić, skierować

паварочаць

1. aylandırmaq (обернути)

2. qaytarmaq, döndürmek (послати назад)

1) to return, to give back; ( посилати назад) to send back; ( нечесно взяте) to disgorge; ( когось) to recall; ( про гроші) to repay, to pay back; ( про витрати) to reimburse; ( про майно) to restore

2) ( звернути) to turn (round, about); to swing; мор. to wear, to haul, to turn

3) ( надати певного спрямування чомусь) to change, to turn

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ - 1) Поняття вперше з'являється у філософському обігу в кін. XVIII - на поч. XIX ст. як противага поняттю "теоретична філософія" і асоціюється із філософією практичного життя. Пізніше до нього звертається антираціоналістичний напрям, представники якого - Гаман, Якобі - вивищують безпосереднє почуття, переживання та віру. 2) Ф. ж. як напрям сучасної філософії формується наприкін. XIX - на поч. XX ст.; життя було проголошено основним принципом філософування С. віт, соціум, культура постають як цілісні організми. Для Ф. ж. характерне прагнення до всеохопного осягнення життя людини у природі, суспільстві та практичному буденному існуванні на противагу редукціонізму - механістичному усередненню унікальних проявів життя у процесі наукового аналізу. Критично оцінюючи методологічні засади класичної філософії, Ф. ж. наголошувала на пізнавальних можливостях індивіда, передовсім на його здатності до розуміння О. дин із фундаторів Ф. ж. - Вергсон вважав мозок механічним знаряддям, завдяки якому розум здатен пізнавати лише закостенілі, мертві форми, саме ж життя не осягається за допомогою понять. Індивід у його тілесному, психічно-чуттєвому, інтелектуальному проявах є ірраціональним, рухливо-плинним цілісним багатоманіттям. Автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього акту. Ф. ж Б. ергсона прагнула повернути втрачену довіру до чуттєвого світосприйняття, в якому реальність постає у простих, інтуїтивно-ясних, самоочевидних формах світоспоглядання. Нім. течію Ф. ж. (Дильтей, Зиммель, Клагес, Юнгер, Шпенглер) започатковує Ніцше. Світ розглядається у становленні, але, на відміну від апофеозу творчості Бергсона, Ніцше зображує його як вічний колообіг. Проблематика життя зміщується із космічноспоглядального до волюнтаристського, праксеологічно-ціннісного виміру філософії культури. Витоки духовної кризи європейської культури вбачаються у надмірному захопленні раціональним аполлонівським світосприйняттям та забуттям діонісійського прагнення до переживання повноти життя. Щоб повернути духовне здоров'я європейській культурі, проголошується нігілістичне гасло радикальної "переоцінки усіх цінностей". У світлі міфу про вічне повернення буття втрачає абсолютний вимір. На відміну від елітарного антропологізму ніцшеанства, академічна версія Ф. ж. Дильтея виходить із принципу толерантної терпимості до інших світоглядних цінностей. Ф. ж. спирається на науку про дух і герменевтичний метод, зміщуючись у царину історизму, зокрема історичних типів світогляду. Тільки звертаючись до історії, людина здатна усвідомити, чим вона насправді є. Ф. ж. обґрунтовує в контексті історизму власний предмет і метод як самостійні по відношенню до природничих наук. Шпенглер розглядає всесвітню історію як результат життєдіяльності восьми окремих культур К. ожна культура уявляється цілісним організмом, який існує близько тисячі років. Прафеноменальна душа культури проходить ряд циклів - становлення культури, цивілізації та загибелі. В царині всесвітньої історїі панує доля, тоді як у природі - детермінізм. Ф. ж. справила вплив на герменевтику, екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на формування стилю мислення філософії постмодерну.

1) tight, tightly

2) ( стрімко) steeply

3) ( різко) abruptly, short

4) ( суворо) sternly

5)

eng: creditworthiness

deu: Kreditwürdigkeit f, Bonität

наявність передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, які характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечення оперативної трансформації активів у ліквідні кошти.

АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА - методологія вивчення історичної реальності, започаткована групою "нових істориків" у Франції, об'єднавчим центром яких став ж. "Аннали", створений Блоком та Февром (у 1929 - 1938 рр. - "Аннали економічної й соціальної історії"; у 1939 - 1941 рр. - "Аннали соціальної історії", "Збірники із соціальної історії"; од 1945 р. - "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації"). Задум Блока націлено на глобальне вивчення соціальної й ментальної історії під кутом зору А. і. Заперечуючи штучне розтинання людини на homo religiosus, homo oeconomicus або homo politicus, Блок вважає, що історія покликана вивчати людину в єдності усіх її соціальних виявів (суспільні відносини і трудова діяльність, форми свідомості й колективні почуття, правотворчість та фольклор тощо). Заперечуючи апріоризм в історичному пізнанні, Блок стверджує, що людина за своєю природою є "великою змінною величиною" ("Апологія історії", 1949). Повернути історичному знанню втрачений ним гуманістичний зміст закликає однодумець Блока Февр (1878 - 1956), один зі збірників праць котрого має характерну назву "За історію в усій її повноті" (1962) К. апітальною для історичного пізнання він вважав проблему співвідношення особистої ініціативи індивіда та соціальної необхідності, те, які ідеї й учинки певної людини набувають значущості історичного діяння ("Доля: Мартин Лютер", 1928; "Проблема невір'я в XVI столітті: релігія Рабле", 1942 та ін.). Видатна людина - дитина свого часу і найдосконаліший виразник його культури й способів пізнавання світу, але вона не розчиняється у колективній свідомості: Рабле і Лютер - не "герої епохи", а її "герольди" (провісники). Февр наполягає на необхідності вкорінити людські й суспільні феномени, які вивчає історик, у природне оточення ("Земля та людська еволюція: Географічний вступ до історії", 1922). Водночас історик повинен прагнути віднайти ті інтелектуальні процедури й способи світосприймання, що властиві людям певної епохи, але не усвідомлюються ними уповні. Історик має "підслухати" мимовільні людські "обмовки", тобто уважно вивчати "словник" епохи, як і притаманні її сучасникам символічні дії, поведінку ("все причетне до людини, залежне од людини, похідне від неї, те, що засвідчує її присутність, діяльність, смаки й способи існування людини"); вивчати літературні й мистецькі свідчення, конфігурації полів і характер пейзажів, дані археології й історії техніки ("змусити промовляти німі речі"). Тим самим уможливлюється осягнення неповторних особливостей кожної цивілізації, притаманної їй системи світоспоглядання (світорозуміння та світовідчування), "потаємної" внутрішньої гомогенності культури. Не випадково антропологічно орієнтовану історію часто поіменовують "історією ментальностей" (нерефлектованих своїми носіями світоглядних настанов).

ВІДЧАЙ - поняття філософії екзистенціалізму, що окреслює екзистенційну ситуацію граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. К'єркегор розрізняє два вияви В.: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Ця контраверза породжує суперечність і, розв'язуючись, може конституювати ще один фундаментальний вияв В. - нагальне прагнення вийти за свої межі, стати іншим. Якщо перший вид В. може призвести до самогубства людини, а другий, витіснений у підсвідоме, повернути до буденного буття, то третій виводить людину у принципово новий буттєвий простір метаграничного буття, в якому відбувається розв'язання колізій і буденного, і граничного буття в екзистенційному просторі толерантності і любові. Людина, яка потрапила в екзистенційний простір В., стає майже нечутливою до жаху: В. є метаморфозою і туги, і жаху А. ле якщо туга й жах замикають людину в собі, то В. розгортає перед нею світ. В. - це стан граничної самотності та безвиході. Самотність, породжена В., концентрує в собі безутішність та безвихідь і, переповнившись ними, стає безкінечно тяжкою, заповнюючи все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю разом з тим звільняє особистість від буденних стереотипів світогляду і надає йому таку цілісність, яка прокладає шлях до звільнення від самотності-нудьги, самотності-туги й самотності-жаху С. амотність В. парадоксальним чином розкривається світові, і у такій екзистенційній ситуації людина бачить вихід з абсолютної безвиході.

Мальро, Андре (1901, Париж - 1976) - франц. романіст, мистецтвознавець, кінорежисер, громадський і державний діяч. Брав активну участь в антиколоніальній боротьбі у країнах Азії, у громадянській війні в Іспанії, у русі Опору М. іністр інформації і культури у кабінеті генерала де Голля. М. - як письменник - у своїй довоєнній творчості, насиченій філософською проблематикою, попередив усі основні сюжети франц. екзистенціалізму. У центрі його уваги - ситуація людини у її незмінній зустрічі з найбільш грізними силами Космосу та історії, з їхнім "абсурдом", з безжальною і всевладною "Долею" (головна лексема у словнику М.-романіста і мистецтвознавця). Герой М. в атмосфері смертельних небезпек різного штибу - від "природної" смерті, війни і політичного терору - намагається протистояти "абсурдові", вдаючись до гранично активної "дії" у тому чи тому суспільно-колективному контексті. Смертельний ризик цієї "дії" має поменшити відчуття повсюдного "абсурду", повернути трагічно усамітненого героя М. до людського загалу. У часи комінтернівського "штурму і натиску" М.-романіст і ліворадикальний громадський діяч шукає контактів насамперед з революційними силами. Але цілковито сталіністське переродження цих сил примушує його шукати спілку вже з франц. патріотизмом, з підкреслено гуманістичним, національним пафосом Н. айбільш послідовний, "антропологічний", опір "Долі" М. (автор численних мистецтвознавчих трактатів) віднаходить потому у царині художньої діяльності людини, передовсім в образотворчих мистецтвах з їхніми "пластично" висловленими пошуками Абсолюту. І романна творчість М., і сама його постать, у якій митець безнастанно поєднувався з діячем, перетворили письменника на одне із провідних явищ у європейській культурі XX ст., визначальним для розуміння цілого спектра її сенсів і пошуків. Політична катастрофа голлізму дещо поменшила репутацію М. Але по його смерті знову повертається повсюдне уявлення про нього як про одного із найбільших франц. художників-мислителів.

[br]

Осн. тв.: "Спокуса Заходу" (1926); "Завойовники" (1928); "Королівський шлях" (1930); "Доля людська" (1933); "Надія" (1937); "Антимемуари" (1967); "Мотузка і миші" (1976).

Ровлз, Джон (1921, Балтимор) - амер. філософ, проф. Гарвардського ун-ту. Навчався у Принстоні. У центрі його досліджень - проблеми нормативної практичної філософії та філософії політики. У праці "Теорія справедливості", поєднуючи аргументацію етичного раціоналізму з теорією суспільної угоди, обґрунтовував принципи, які, на його думку, можуть стати загальноприйнятними критеріями моральної оцінки соціальних систем. Суспільство, згідно з Р., має конституювати принципи, що максимально справедливо регулюють розподіл соціальних благ і обов'язків. Перший принцип справедливості - рівної свободи - передбачає рівні права та максимум основних свобод. Другий принцип справедливості - диференціації - передбачає, що всі соціальні та економічні блага мають слугувати інтересам кожного члена суспільства, тобто бути дистрибутивно вигідними. Суттєво, що другий принцип прийнятний лише при визнанні першого, бо ніякі соціально-економічні гаразди не можуть компенсувати відсутність індивідуальних прав і свобод громадян. Р. також застосовує свою теорію до проблеми справедливих стосунків між поколіннями. Він засуджує егоїстичні прояви, що погіршують довкілля, природні ресурси і суспільний порядок в цілому та можуть, зрештою, зашкодити наступним поколінням. Р. продовжив традицію нормативної філософії і соціальної етики, прагнучи повернути філософії її суспільно-орієнтативну компетенцію.

[br]

Осн. тв.: "Теорія справедливості" (1971); "Політичний лібералізм" (1993).